ПАНТЕЇЗМ

ПАНТЕЇЗМ (від грецьк. παν - все; θεοξ - Бог) - філософська позиція, згідно з якою Бог і світ (Космос, універсум) є тотожними, такими, що збігаються. П. слід відрізняти від панентеїзму, що розглядав світ як складник, який хоч і підпорядкований, але не тотожний Богові. Впровадження терміну "П." завдячує полеміці ірландськ. філософа Толанда та нідерландськ. теолога Фея. Перший вжив означення "пантеїстичний" у 1705 р. стосовно соцініанства. Фей, критикуючи Толанда (1709), назвав його "пантеїстом". Принципова для П. ідея тотожності Бога і світу в різних формах розроблялась упродовж усієї історії розвитку філософського мислення. У давньокит. філософії до П. тяжів даосизм; у давньоінд. філософії, зокрема у ведизмі, однією з чільних була ідея тотожності Бога і внутрішньої суті індивіда. Витоки західноєвропейської філософської традиції П. сягають ідеї гілозоїзму про невіддільність життя і матеріального світу в усіх його виявах. Досить виразно ця ідея представлена у філософії Фалеса, який стверджував, що "усі речі наповнені Богами". Для філософії Парменіда характерною є форма П., що згодом була означена як "акосмічний П." її первинну основу становить твердження Парменіда, що плинна, мінлива частина світу є ілюзією стосовно Єдиного, або Абсолюту, тобто буття Космосу як чуттєво сприйманого індивідом світу по суті заперечувалося (звідси - заперечна частка "а" у слові "акосмічний"). Пізніше, у XVI - XVII ст., ідеї акосмічногоП. виразно оприявнилися на ґрунті філософії Беме (світ - це лише відображення Бога) та Спінози. Якраз стосовно філософії останнього і був ужитий Гегелем термінологічний вислів "акосмічний П.". У тлумаченні Гегеля цей різновид П. означає всеохопну тотожність Бога і Природи і не враховує того моменту, що, за Спінозою, світ (природа) не заперечується Божественним началом і не протистоїть йому, а утворює з ним нероздільну єдність. Кузанський і Бруно збагатили філософське розуміння П. ідеєю тотожності протилежностей, що властива і Богові, і поцейбічному світові Н. а рівні філософської метафізики ця ідея утворила внутрішній стрижень проблеми співвідношення іманентного і трансцендентного. У XVIII ст. погляди Гете на природу виявили виразну спорідненість як із П. Спінози, так і з деякими аспектами монадології Ляйбніца, потвердивши характерну для П. тенденцію до синтезу із різними філософськими концепціями. У XIX - XX ст. здатність П. до варіативності на ґрунті сполучення різних філософських принципів продовжувала розвиватися. У Шляєрмахера ідеї П. моністичного ґатунку (див. монізм) співіснували із принципом релятивізму (з одного боку, безконечна сукупність речей - плинних і релятивних - це світ; з другого - як з'єдинене ціле, ця ж сукупність є Богом). Бредлі та Ройс обстоювали абсолютистську форму моністичного П. (Бог є надіндивідуальним і надприродним Абсолютом, водночас цей Абсолют тотожний цьому світові, отже, світ хоч і реальний, але незмінний). В укр. філософській традиції виразні елементи П. зазвичай були тісно поєднані із неоплатонізмом та частково - скептицизмом - у Фікари, Ісайї Копинського, Віталія з Дубна, Сковороди.Н. Поліщук